Як камера, подарована чоловіком, змінила все
Я завжди любила фотографувати. Не те щоб я мріяла про це з дитинства – просто в кожній компанії саме я першою хапала телефон, щоб зняти момент. Пам’ятаю, як тішилась, коли вдавалося впіймати світло чи вираз, який хтось інший би й не помітив. Це був мій спосіб сказати: «Дивіться, як красиво!»
А потім народилась донька. І ця звичка перетворилася на щоденну потребу: фіксувати її посмішку, маленькі зміни, наші моменти. Саме тоді чоловік просто подарував мені камеру. Це була проста бюджетна модель. Але в той момент я відчула: це вже щось більше. Не просто хобі, а натяк на мій новий шлях.
Я обрала Фотоакадемію, бо хотіла вчитись з наставництвом. Прийшла я просто навчитись гарно знімати, але з перших занять зрозуміла, що хочу більшого.
Я більше не бачила себе у банку, де пропрацювала 10 років. Після довгої роботи у цифрах і звітах захотілось хоч трохи фантазії і кольору. І все це отримувала на уроках фотографії.
В декреті у мене була єдина розкіш (мами зрозуміють) – це час на переосмислення. Я сказала собі: якщо не зараз, то коли? Я хочу в цю професію і точно зможу.
Навчання було легким і складними водночас. Просто в різних сферах. Але я прокидалась з думкою про нові ідеї. Усе хотілось зробити по-особливому. Мене ніби прорвало. Надихатись – легко. Ідей було стільки, що я ледве встигала снідати. Налаштування камери мені дались на диво легко. Може, банківський досвід допоміг. А може, воно й справді не таке страшне, як здається, поки не спробуєш.
У будь-якому разі, саме тоді я вперше відчула: фотографія – це не просто «гарні картинки». Це моя нова мова. І я хочу вивчити її досконало.
Як знайти час, коли його немає
Найважче мені було з двома речами. Перше – це знайти той самий час. У декреті його, чесно кажучи, не так вже й багато. Дитина ж не питає, коли в тебе домашка. Вона хоче гуляти, гратися, їсти, а потім усе спочатку. А попри всі ці радощі декрету, у моєму Запоріжжі ще й постійні повітряні тривоги.
Але я швидко зрозуміла одну річ: якщо тобі щось справді подобається, ти знайдеш час. Навіть якщо здається, що його немає взагалі.
І я знаходила. Зазвичай, коли донечка спала. Досить часто це було і посеред ночі. Донечка заснула, сирени затихли – і тут прокидається мафія… тобто магія. Іноді найкращі фото виходили саме в другій ночі. Бо коли вже маєш трохи спокою, хочеться творити.
Синдром самозванця в дії
Друга річ, яка мені заважала – це той самий відомий синдром самозванця. Така собі внутрішня Оксана, яка постійно шепоче: «А точно воно в тебе гарно вийшло?» Я постійно сумнівалась в світлі, в ідеях, в сенсі,який планувала передати.
Коли відправляла наставнику роботу,мене накривала дика тривога, чи прийме і що скаже. Потім питала у знайомих: «Скажи чесно, це фото взагалі нормальне?» І, до речі, мені казали, що нормальне, навіть гарне. У мене часто питали поради. І наставник часто хвалив. Але я все одно сумнівалась. Бо дівчата – вони ж такі: спочатку вигадали собі, що недостатньо добре, а потім самі ж себе переконали, що все окей. Я зрозуміла, що коли бачиш прогрес і маєш підтримку, внутрішнього самозванця закеселити легше.
Окремий міні-квест був із інстаграмом. Я почала викладати свої фото – і незнайомі люди почали писати. «Вау, яка робота!» або «Ви така талановита». А я все думала, що то із ввічливості… Аж поки на курсі ми не зачепили цю тему – і до мене дійшло. Ці коментарі не з повітря. Вони про мою працю. Це не везіння і не випадковість, це все мій результат.
І от коли я сама собі нарешті сказала «молодець», той самозванець трохи стих. Не зник, звісно – він і досі десь там бурмоче. Але тепер я знаю, яка Оксана тут головна.
Фотографії Оксани до навчання:
Я почала довіряти собі
Сумніви, мені здається, є в кожного. І в мене вони були. Але я одразу вирішила не порівнювати себе з іншими. Бо це безкінечний серіал: ти в головній ролі, а всі решта чомусь завжди кращі. Я обрала іншу стратегію: порівнювати себе сьогоднішню з собою вчорашньою.
І ця стратегія працює. Я бачила що з кожним тижнем я більше розумію, більше вмію, як знінюються мої фото. Вже за місяць налаштування в мене були просто на автоматизмі. А ще через місяць я вже дивилась на локацію чи об’єкт і чітко знала: ось тут поставлю світло, ось тут буде тінь, а ось тут вийде ідеальний кадр. Це був справжній кайф.
А потім з’явилося моє перше професійне світло і тут сталася любов. Я почала гратись з імпульсним, пробувала нове, експериментувала. І фото стали «вау» – навіть я сама не одразу вірила, що це зняла я.
І саме тоді я зрозуміла, що вже не просто намагаюсь, а працюю. І мені добре вдається.
Чому мами обирають предметку
Причин, чому я обрала саме предметну фотографію багато. Але головна – я обожнюю деталі. Мене прямо тягне щось підвісити, змусити «летіти», створити динаміку в кадрі, де насправді все статично. Предметка дає мені простір для моєї фантазії.
До того ж, предмети – це не їжа, яка через 15 хвилин втрачає вигляд. Не модель, яка може прийти лише «у вівторок після трьох, якщо не піде дощ». І не треба вгадувати її настрій.
А предмети просто є: стоять як поставиш, не кліпають, не втомлюються і не тануть на сонці. Це ідеальні «моделі», якщо подумати.
Звісно, треба вміти донести посил, показати користь, функціонал і зробити це красиво. Але це насправді дуже цікаво розшифровувати об’єкти, а не настрій людини.
Ще один важливий нюанс – я в декреті і їздити на зйомки кудись не мій варіант. А от зробити домашню фотостудію, де можна знімати тоді, коли дитина спить (чи навіть вночі) вже звучить реалістично.
Фотографії Оксани після навчання:
Бувають цінні гонорари, а буває цінний досвід
Перше моє замовлення в комерційній фотографії… скажімо так, вийшло для мене не прибутковим. Але цей досвід став для мене справді цінним. Думаю, не я одна так починала, тому розкажу чесно.
Це були перші місяці навчання. Я дуже хотіла реальних кейсів у портфоліо й досвіду роботи з клієнтами. Тому домовилась із одним брендом про безкоштовну предметну зйомку в обмін на дозвіл показати її у себе.
На той момент у Фотоакадемії ми ще не дійшли до блоку про переговори, тож я діяла як інтуітивно. Якщо коротко, я просто раділа, що мені сказали «окей».
Після зйомки я передала клієнту готові фото і тут почалось… Багато правок, які ми не обговорювали попередньо. Але я не сперечалась, бо дуже хотіла довести, що можу зробити гарно. У підсумку: витратила багато часу, сама купила реквізит (не найдешевший), і чесно, трошки вигоріла. Клієнт отримав реально гарні фото, я – коротке сухе «Дякую». І все. Як для емоційної людини, це було дуже неприємно. Я просто чекала якогось фідбеку, а не тиші.
Але найцікавіше сталося далі. Через місяць той самий бренд написав мені сам і замовив нову зйомку, вже платну, в іншій тематиці. Без зайвих питань, бо результат минулого разу їх влаштував на 100%.
Що я з цього винесла:
- Чи платна зйомка, чи безкоштовна – домовляйтесь про все наперед. Краще проговорити зайве, ніж потім отримати нежданчик.
- Клієнт не зобов’язаний казати, яка ти молодець. Він прийшов за результатом. І якщо він задоволений, то це вже перемога.
- Якісно зроблена робота – це депозит. Навіть якщо зараз ти отримала «дякую», дуже ймовірно, що завтра це буде «а скільки коштує наступна зйомка?»
Фотографії Оксани після навчання:
Звідки беруться клієнти
Клієнти у мене різні, найчастіше це косметичні бренди. Є і постійні. Іноді клієнти приходять самі: хтось знаходить через інстаграм, хтось через рекламу. Тому це архіважливо – бути в соцмережах і вести їх правильно. Але якщо чесно,я люблю брати ініціативу в свої руки. Сидіти і чекати, поки хтось напише не зовсім про мене.
Я просто дивлюсь на бренди, які мені подобаються, і думаю: «От їм я знаю, яку зйомку зроблю. Прям бачу кадри.» І пишу. А краще писати не просто в директ, а на пошту. Бо, скажу по секрету, лист на пошту виглядає значно серйозніше. Це вже не просто «ой, привіт», а нормальний діловий підхід. Цьому мене, до речі, навчив наставник. І це справді краще працює. Не треба чекати з моря погоди – краще вже самому трохи порухати човен.
Життя між сиренами і світлом софтбоксу
Прифронтове місто – це окрема реальність, у якій фотографія виглядає трохи інакше, ніж в картинках Pinterest.
До початку навчання я з дитиною переїжджала в безпечніше місце. Але згодом вирішила повернутись. Це було непросто, але я залишилась, бо тут мої близькі і моє життя. І хоч я працюю вдома, у власній міні-студії, навіть ідеально спланована зйомка може раптово зупинитись. Я можу зібрати композицію, налаштувати світло, вже майже почати і в ту ж секунду схопити дитину й бігти в укриття. Така моя реальність зараз.
Ще один момент – дитячі садочки, які зараз просто не працюють. Тому моя донечка весь час зі мною. І це ще одна причина, чому я не в банку. Там би я просто не впоралась. А фотографія, хоч і з перервами, хоч і не завжди за планом, але вона вписується в це життя.
Не скажу, що вона прямо рятує мій стан і менталку, бо це найперше робота. Але в той момент, коли я знімаю, мій мозок відключається. Не потрібна музика, медитації чи щось на фоні. Є я, камера і тиша. І от у цій тиші я трохи видихаю.
Фотографії Оксани після навчання:
Чи можна стати успішним фотографом в Україні
Я часто дивлюсь на успішних фотографів і аналізую: «Як у них вийшло?» Не з заздрістю, а з інтересом. Бо я стартувала не з найзручнішої точки – з дитиною на руках і в умовах, де робота під сирену – це норма. Але мені це було потрібно.
Фотограф – це не просто «натисни кнопочку». Це цілий набір ролей: ти сам собі креативний директор, таргетолог, менеджер, продавець і сммник. Навіть якщо ти знімаєш шикарно, але нікому про це не розповідаєш, клієнти самі не постукають.
Тому я вирішила не чекати, а діяти. Бо сьогодні інтернет дає більше можливостей, ніж будь-який офіс у місті-мільйоннику. Можна розвиватися з дому, з маленького міста, навіть з села. Головне, щоб були бажання і трохи часу, а все інше є справою техніки і її можна навчитись. Але бажано в професіоналів.
Я мала «стабільну» роботу, але в ній не було натхнення. А я емоційна і мені хочеться творити, придумувати, експериментувати. І бажано ще й заробляти на тому на цьому. А то чому б і ні, якщо так можна? І вам теж можна!
Не закопуйте свою творчість тільки тому, що «ну я не знаю з чого почати». Вам допоможуть, розкажуть, підтримають. У мене так і було.
І головний інсайт про професію фотографа, що вона насправді про вплив. Про те, як звичайна свічка в кадрі раптом виглядає як ідеальний подарунок. Як мило стає втіленням турботи, а крем – естетикою догляду. І це відчуття, коли ти бачиш, що твоя робота приносить результат і гроші – воно неймовірне.
